---

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ

у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень статті 58 Конституції України, статей 6, 81 Кримінального кодексу України

(справа про зворотну дію кримінального закону в часі)

Від 19.04.2000 р. № 6-рп/2000

Конституційний Суд України у складі суддів Конституційного Суду України:

Скоморохи Віктора Єгоровича - головуючий,

Вознюка Володимира Денисовича - суддя-доповідач,

Євграфова Павла Борисовича,

Козюбри Миколи Івановича,

Корнієнка Миколи Івановича,

Костицького Михайла Васильовича,

Малинникової Людмили Федорівни,

Мартиненка Петра Федоровича,

Мироненка Олександра Миколайовича,

Розенка Віталія Івановича,

Савенка Миколи Дмитровича,

Тимченка Івана Артемовича,

Тихого Володимира Павловича,

Чубар Людмили Пантеліївни,

Шаповала Володимира Миколайовича,

Яценка Станіслава Сергійовича,

розглянув на пленарному засіданні справу про офіційне тлумачення положень статті 58 Конституції України, статей 6, 81 Кримінального кодексу України.

Приводом для розгляду справи згідно зі статтями 39, 41 Закону України "Про Конституційний Суд України" стало конституційне подання 46 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень статті 58 Конституції України, статей 6, 81 Кримінального кодексу України.

Підставою для розгляду справи відповідно до статті 93 Закону України "Про Конституційний Суд України" є практична необхідність в офіційній інтерпретації положень статті 58 Конституції України, статей 6, 81 Кримінального кодексу України.

Заслухавши суддю-доповідача Вознюка В. Д. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України установив:

1. Суб'єкт права на конституційне подання - народні депутати України - звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням про офіційне тлумачення положень статті 58 Конституції України, статей 6, 81 Кримінального кодексу України (далі - Кодексу) у зв'язку з практичною необхідністю.

Практичну необхідність офіційного тлумачення зазначених норм суб'єкт права на конституційне подання обґрунтовує тим, що суди загальної юрисдикції помилково не застосовують принцип зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, коли вони пом'якшують кримінальну відповідальність особи в разі зміни мінімального розміру заробітної плати, що впливає на кваліфікацію розкрадання державного або колективного майна у великих чи особливо великих розмірах (частини четверті статей 81, 82, 84, частина третя статті 83, частина друга статті 86 та стаття 86-1 Кримінального кодексу України).

Як зазначається у конституційному поданні, примітка до статті 81 Кодексу є невід'ємною складовою диспозицій вказаних кримінально-правових норм і встановлює, що розкрадання визнається вчиненим у великих розмірах, якщо воно скоєно однією особою чи групою осіб на суму, яка в сто і більше разів перевищує мінімальний розмір заробітної плати, встановлений законодавством України (абзац другий), а в особливо великих розмірах - якщо воно вчинено однією особою чи групою осіб на суму, що в двісті п'ятдесят і більше разів перевищує мінімальний розмір заробітної плати (абзац третій). Тобто ступінь суспільної небезпечності цих злочинів визначається співвідношенням вартості викраденого майна з показниками, що приміткою до статті 81 Кодексу характеризуються як великі чи особливо великі розміри розкрадання. Останні обчислюються шляхом множення мінімального розміру заробітної плати на відповідний коефіцієнт: 100 і 250.

Як стверджується у конституційному поданні, протягом 1992 - 1995 років у зв'язку з великими темпами інфляції відповідно зростали і номінальні значення мінімального розміру заробітної плати. Відносно найбільшого падіння мінімальна заробітна плата досягла у лютому 1996 року, коли вона дорівнювала 60000 крб. (цей рівень було встановлено у грудні 1993 року). У лютому 1996 року розкрадання на суму в 250 мінімальних зарплат було трохи більшим за місячний середній заробіток, а на суму в 100 мінімальних зарплат дорівнювало двотижневому заробітку.

З 1 березня 1996 року мінімальну заробітну плату було підвищено до 1 млн. 500 тис. крб. Співвідношення мінімальної і середньої зарплат наблизилось до рівня липня 1992 року. Фактично дію показників у 100 та 250 мінімальних зарплат як ступеня суспільної небезпечності злочинів було відновлено.

На думку авторів клопотання, за таких обставин на підставі статті 6 Кодексу повинен був застосовуватись новий мінімальний рівень заробітної плати для юридичної кваліфікації злочинів, вчинених до 1 березня 1996 року. Якщо до 22 лютого 1996 року це було розкраданням у великих та особливо великих розмірах, то після 1 березня 1996 року таке розкрадання становило дрібну крадіжку. Але загальні суди України не визнають нормативно-правові акти щодо підвищення мінімального розміру заробітної плати такими, що пом'якшують відповідальність особи і мають зворотну дію в часі.

У зв'язку з цим суб'єкт права на конституційне подання просить дати офіційне тлумачення положень статті 58 Конституції України, статей 6, 81 Кодексу з таких питань:

1. Положення статті 58 Конституції України охоплюють лише норми Кримінального кодексу України чи також будь-які закони та нормативно-правові акти, якщо вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи?

2. У статті 6 Кримінального кодексу України йдеться лише про норми цього Кодексу чи під словосполученнями "кримінальний закон" і "закон, що усуває караність діяння або пом'якшує покарання" треба розуміти як будь-який закон чи й інші нормативно-правові акти, що в будь-який спосіб впливають на визначення караності діяння або суворості покарання, а не тільки шляхом текстуальної зміни диспозиції чи санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу України?

3. Чи є обов'язковим перегляд юридичної кваліфікації злочинів на підставі примітки до статті 81 Кодексу у зв'язку із збільшенням мінімального розміру заробітної плати відповідними нормативно-правовими актами?

2. Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Закріплений в Конституції України принцип неприпустимості зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів узгоджується з міжнародно-правовими актами, зокрема Міжнародним пактом про громадянські та політичні права (стаття 15), Конвенцією про захист прав і основних свобод людини (стаття 7).

Суть зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів полягає в тому, що їх приписи поширюються на правовідносини, які виникли до набрання ними чинності, за умови, якщо вони скасовують або пом'якшують відповідальність особи. Але їх реалізація з використанням підзаконних нормативно-правових актів неможлива в окремих галузях права, зокрема в кримінальному праві.

Згідно з частиною другою статті 58 Конституції України ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. З цього конституційного припису випливає, що діяння як певне правопорушення може визнаватись тільки законом, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом. Такий висновок підтверджується положеннями пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України про те, що виключно законами визначаються "засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них".

3. В Україні визнається і діє принцип верховенства права, Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (стаття 8 Конституції України).

Відповідно до положення частини першої статті 6 Кодексу злочинність і караність діяння визначаються законом, який діяв на час його вчинення. За змістом частини другої зазначеної статті закон, що усуває караність діяння або пом'якшує покарання, має зворотну дію в часі. Приписи цих норм Кодексу кореспондуються з положеннями статті 58 Конституції України. Зворотна дія кримінального закону означає поширення його на осіб, які вчинили діяння до набрання чинності таким законом. Зіставлення положень статей 8, 58, 92, 152, пункту 1 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України та статті 6 Кодексу дає підстави дійти висновку, що виключно кримінальними законами України визначаються діяння, які є злочинами, та встановлюється відповідальність за їх вчинення. Відповідно і зворотна дія в часі реалізується через кримінальні закони у випадках, коли вони скасовують або пом'якшують відповідальність особи.

Виходячи з того, що кримінально-правова норма складається з трьох елементів: гіпотези, що визначає умови, за яких застосовується правова норма щодо забороненої поведінки особи; диспозиції, що закріплює таку правову норму; санкції, що встановлює покарання для осіб, які порушили цю правову норму, при дослідженні питання щодо зворотної дії нової норми (закону) треба аналізувати поелементно стару і нову кримінально-правові норми.

Кримінально-правова норма має зворотну дію в часі в тій її частині, в якій вона пом'якшує або скасовує відповідальність особи. Це стосується випадків, коли в диспозиції норми зменшено коло предметів посягання; виключено із складу злочину якісь альтернативні суспільно-небезпечні наслідки; обмежено відповідальність особи шляхом конкретизації в бік звуження способу вчинення злочину; звужено зміст кваліфікуючих ознак тощо.

В теорії кримінального права залежно від опису ознак конкретного складу злочину розрізняють такі види диспозицій: проста, описова, відсильна, бланкетна і змішана. Відсильна диспозиція вказує лише на злочин і називає обов'язкові ознаки основного та/або кваліфікованого складу злочину, а для розкриття їх змісту відсилає до іншої норми (частини) цієї або іншої статті Кодексу.

Бланкетна диспозиція кримінально-правової норми лише називає або описує злочин, а для повного визначення його ознак відсилає до інших галузей права. Основна особливість бланкетної диспозиції полягає в тому, що така норма має загальний і конкретизований зміст.

Загальний зміст бланкетної диспозиції передається словесно-документною формою відповідної статті Особливої частини Кримінального кодексу України і включає положення інших нормативно-правових актів у тому вигляді, в якому вони сформульовані безпосередньо в тексті статті. Саме із загальним змістом бланкетної диспозиції пов'язане визначення кримінальним законом діяння як злочину певного виду та встановлення за нього кримінальної відповідальності.

Конкретизований зміст бланкетної диспозиції передбачає певну деталізацію відповідних положень інших нормативно-правових актів, що наповнює кримінально-правову норму більш конкретним змістом. Зміни, що вносяться до нормативно-правових актів інших галузей права, посилання на які містить бланкетна диспозиція, не змінюють словесно-документну форму кримінального закону. Така диспозиція кримінально-правової норми залишається незмінною. Кримінальний закон і за наявності нового, конкретизованого іншими нормативно-правовими актами змісту бланкетної диспозиції кримінально-правової норми не можна вважати новим - зміненим - і застосовувати до нього положення частини першої статті 58 Конституції України та частини другої статті 6 Кодексу.

Законом України "Про внесення доповнень і змін до Кримінального кодексу України, Кримінально-процесуального кодексу Української РСР, Кодексу Української РСР про адміністративні правопорушення" від 7 липня 1992 року N 2547-XII (введений в дію 6 серпня 1992 року - газета "Голос України" від 6 серпня 1992 року) примітку до статті 81 Кодексу доповнено абзацами другим і третім, відповідно до яких: "У статтях 81 - 84, 86 Кодексу розкрадання визнається вчиненим у великих розмірах і вважається таким, що завдало великої шкоди державному чи колективному майну, якщо воно вчинено однією особою чи групою осіб на суму, яка в сто і більше разів перевищує мінімальний розмір заробітної плати, встановлений законодавством України.

У статті 86-1 цього Кодексу розкрадання державного або колективного майна визнається вчиненим в особливо великих розмірах, якщо воно вчинено однією особою чи групою осіб на суму, що в двісті п'ятдесят і більше разів перевищує мінімальний розмір заробітної плати, встановлений законодавством України".

До прийняття цього Закону поняття розкрадання державного або громадського майна у "великих розмірах" та "особливо великих розмірах" кримінальним законодавством не було визначено, але судовою практикою розкрадання визнавалось вчиненим у великих розмірах, якщо сума викраденого становила дві тисячі п'ятсот і більше карбованців, а в особливо великих розмірах - десять тисяч і більше карбованців.

Аналізуючи диспозиції частин четвертих статей 81, 82, 84, частини третьої статті 83, частини другої статті 86 та статті 86-1 Кодексу, Конституційний Суд України дійшов висновку, що вони є відсильними, оскільки відсилають до положень абзаців другого і третього примітки до статті 81 Кодексу, які є нормами-дефініціями, що визначають великі та особливо великі розміри розкрадання державного чи колективного майна. В той же час розмір мінімальної заробітної плати встановлюють інші нормативно-правові акти. В цьому відношенні диспозиції згаданих статей Кодексу є бланкетними (змішаними).

4. Постановою Верховної Ради України "Про порядок введення в дію і застосування Закону України "Про внесення доповнень і змін до Кримінального кодексу України, Кримінально-процесуального кодексу Української РСР, Кодексу Української РСР про адміністративні правопорушення" від 7 липня 1992 року N 2548-XII визначено, що розмір вчиненого розкрадання, як ознака відповідного складу злочину, встановлюється з урахуванням розміру мінімальної заробітної плати, передбаченого законодавством, яке було чинним на момент закінчення або припинення злочинної діяльності (пункт 4).

Таким чином, законодавець визначив, що зміна розміру мінімальної заробітної плати не впливає на кваліфікацію злочинів, вчинених до зміни мінімального розміру заробітної плати відповідним законодавством.

Підвищення розмірів мінімальної заробітної плати протягом 1991 - 1996 років було пов'язане з інфляційними процесами, які впливали на купівельну спроможність грошей та їх замінників у бік її зменшення. Реальний розмір заподіяної розкраданням державного чи колективного майна матеріальної шкоди залишався на тому ж рівні або збільшувався у зв'язку з падінням купівельної спроможності грошової одиниці. Тому законодавець встановив чіткий критерій кваліфікації цих злочинів виходячи із розміру мінімальної заробітної плати на період вчинення розкрадання державного чи колективного майна.

Розміри мінімальної заробітної плати в Україні встановлювались не тільки законами, але й підзаконними актами, зокрема Указом Президента України від 9 січня 1992 року N 34, постановами Верховної Ради України (N 2301-XII від 29 квітня 1992 року; N 2779-XII від 16 листопада 1992 року; N 3243-XII від 1 червня 1993 року; N 3415-XII від 27 серпня 1993 року; N 3653-XII від 25 листопада 1993 року; N 49/96-ВР від 20 лютого 1996 року), Декретом Кабінету Міністрів України від 29 грудня 1992 року N 19-92.

Конституція України встановила, що діяння, які є злочинами, та відповідальність за них визначаються виключно законами України (пункт 22 частини першої статті 92), а не підзаконними актами.

Кримінальний закон, який визначає діяння як злочин, може містити посилання на положення інших нормативно-правових актів. Якщо ці положення в наступному змінюються, загальний зміст кримінального закону, в даному випадку - диспозиція його норм, змін не зазнає. Протилежне означало б можливість зміни кримінального закону підзаконними актами, зокрема постановами Верховної Ради України, указами Президента України та актами Кабінету Міністрів України, що суперечило б вимогам пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України.

Диспозиції частин четвертих статей 81, 82, 84, частини третьої статті 83, частини другої статті 86 та статті 86-1 Кодексу, які визначають відповідно до абзаців другого і третього примітки до статті 81 Кодексу критерії великого та особливо великого розмірів розкрадання державного або колективного майна, є бланкетними і на них поширюються встановлені вище особливості співвідношення між загальним та конкретним змістом бланкетної диспозиції кримінально-правової норми.

Зміна мінімального розміру заробітної плати відповідним нормативно-правовим актом не тягне за собою зміни диспозиції, зміст якої визначається із застосуванням такого розміру. Такий закон - в даному разі частини четверті статей 81, 82, 84, частина третя статті 83, частина друга статті 86 та стаття 86-1 Кодексу - не може вважатись новим і до нього не повинні застосовуватись положення частини першої статті 58 Конституції України та частини другої статті 6 Кодексу.

На підставі викладеного і керуючись статтями 147, 150 Конституції України, статтями 51, 65 Закону України "Про Конституційний Суд України", Конституційний Суд України вирішив:

1. Положення статті 58 Конституції України з урахуванням вимог пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України треба розуміти так, що виключно законами України визначаються діяння, які є злочинами, та встановлюється кримінальна відповідальність за їх вчинення. Такі закони мають зворотну дію в часі у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують кримінальну відповідальність особи.

2. Положення частини другої статті 6 Кримінального кодексу України треба розуміти так, що зворотну дію в часі мають лише закони, які скасовують або пом'якшують кримінальну відповідальність особи.

3. Положення абзаців другого і третього примітки до статті 81 Кримінального кодексу України є нормами-дефініціями для кримінально-правових норм, які встановлюють кримінальну відповідальність за розкрадання державного або колективного майна у великих та особливо великих розмірах. Ці розміри розкрадання визначаються на підставі критеріїв, встановлених абзацами другим і третім примітки до статті 81 цього Кодексу з урахуванням мінімального розміру заробітної плати, встановленого законодавством, чинним на момент закінчення або припинення злочину. Встановлення нормативно-правовими актами іншого мінімального розміру заробітної плати не тягне за собою зміни кваліфікуючих ознак злочинів, передбачених частинами четвертими статей 81, 82, 84, частиною третьою статті 83, частиною другою статті 86 та статтею 86-1 цього Кодексу.

Положення частини другої статті 6 Кримінального кодексу України щодо зворотної дії закону в часі на ці випадки не поширюється, і кримінальні справи не повинні переглядатись, якщо інше не передбачено законом.

4. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим.

5. Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України" та інших офіційних виданнях України.

 

КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ

 

ОКРЕМА ДУМКА

судді Конституційного Суду України Козюбри М. І. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень статті 58 Конституції України, статей 6, 81 Кримінального кодексу України

(справа про зворотну дію кримінального закону в часі)

Позиція, яку зайняв у цій справі Конституційний Суд України, мені здається надто формальною. На мій погляд, вона не узгоджується як з Конституцією України, так і з міжнародними пактами про права людини.

У конституційному поданні народних депутатів України цілком слушно порушується питання про те, що дане у примітці до статті 81 Кримінального кодексу України визначення критерію розкрадання державного і колективного майна у великих і особливо великих розмірах, яке ставить ці розміри у пряму залежність від мінімального розміру заробітної плати, встановленого законодавством України, в умовах інфляції та несвоєчасного перегляду розміру останньої призводить на практиці до виникнення алогічних ситуацій, пов'язаних з визначенням ступеня суспільної небезпечності вчинених діянь, отже, їх юридичної кваліфікації.

Саме у зв'язку з цим суб'єкт права на конституційне подання звертається до Конституційного Суду України з клопотанням про офіційне тлумачення положень статті 58 Конституції України, статей 6, 81 Кримінального кодексу України.

Як у конституційному поданні, так і в рішенні Конституційного Суду України пошук правових способів розв'язання порушеної проблеми замкнувся виключно на з'ясуванні питання про поширення чи непоширення зворотної дії законів та інших нормативно-правових актів у часі у разі встановлення ними нових, більш високих мінімальних розмірів заробітної плати на юридичну кваліфікацію розкрадання державного або колективного майна. На мою ж думку, цей пошук мав би зміститися в іншу площину - незалежності, справедливості та неупередженості правосуддя (статті 126, 129 Конституції України), меж судового розсуду та значення для нього так званих оціночних понять.

Частина перша статті 58 Конституції України, яка закріплює принцип незворотності дії законів та інших нормативно-правових актів у часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, дійсно, до цієї справи не має прямого відношення. І в цьому плані ряд аргументів, наведених у мотивувальній частині Рішення Конституційного Суду України, є загалом переконливим.

Суть зворотної дії нормативно-правових актів у часі полягає в тому, що їх юридична обов'язковість поширюється на правовідносини, які виникли до набрання цими нормативно-правовими актами чинності. Стосовно кримінального закону, який скасовує або пом'якшує кримінальну відповідальність, це означає поширення його дії на діяння, вчинені до набрання чинності таким законом (частина друга статті 6 Кримінального кодексу України).

Отже, якщо стати на позицію, що будь-який закон або інший нормативно-правовий акт, який у будь-який спосіб впливає на визначення караності діяння або суворості покарання (зокрема й нормативно-правовий акт, що підвищує мінімальний розмір заробітної плати), зумовлює зворотну дію кримінального закону в часі, то це за логікою потягло б за собою перегляд раніше постановлених вироків щодо осіб, які цілком обгрунтовано визнані судом винними у розкраданні майна у "великих" і "особливо великих" розмірах, про що вірно зазначено у листі заступника Голови Верховного Суду України на ім'я судді-доповідача у цій справі. По суті не заперечує факту та обставина, що сума у 100 і 250 мінімальних зарплат у певний відрізок часу після встановлення нового, більш високого, її мінімального розміру дає підстави кваліфікувати розкрадання таких сум як розкрадання відповідно у "великих" і "особливо великих" розмірах, і суб'єкт права на конституційне подання.

Алогічні ситуації виникають тоді, коли мають місце різкі інфляційні процеси, а мінімальний розмір заробітної плати залишається незмінним, що було особливо характерним для 1993 - 1996 років.

У цих умовах радикальне вирішення проблеми критеріїв раніше оціночних понять "великих" і "особливо великих" розмірів розкрадання державного або колективного майна, що має місце відповідно в абзацах другому і третьому примітки до статті 81 Кримінального кодексу України, на основі їх жорсткої прив'язки до негнучкого і вкрай формалізованого показника - мінімального розміру заробітної плати, на який до того ж впливають політичні чинники, створює практично нездоланну перешкоду на шляху реалізації таких невід'ємних ознак правосуддя в демократичній державі, як справедливість і неупередженість. Вони випливають із статей 124, 126, 129 Конституції України та безпосередньо зафіксовані у міжнародних пактах про права людини.

У статті 6 Європейської конвенції з прав людини, зокрема, зазначено, що "кожна людина... при висуненні проти неї будь-якого кримінального обвинувачення має право на справедливий і відкритий розгляд... незалежним і безстороннім судом...".

Справедливий судовий розгляд щодо порушених у конституційному поданні питань означає не тільки призначення покарання в межах санкцій, передбачених статтями 81, 82, 83, 84, 86 Кримінального кодексу України, чи навіть застосування статті 44 Кодексу, яка дозволяє суду призначити більш м'яке покарання, ніж передбачено законом, а й справедливу оцінку суспільної небезпечності вчиненого діяння та його юридичну кваліфікацію. Проте за логікою Рішення Конституційного Суду це неможливо зробити навіть тоді, коли на момент судового розгляду кримінальної справи у зв'язку із значним підвищенням мінімального розміру заробітної плати, спричиненим інфляційними процесами, розкрадання майна у великих розмірах фактично перетворюється на дрібну крадіжку, за яку особи, що її вчинили, притягаються не до кримінальної, а до адміністративної відповідальності.

На позиції широкого тлумачення статті 6 Європейської конвенції з прав людини щодо права на справедливий судовий розгляд стоїть також Європейський суд з прав людини. Зокрема, у справі Делькур проти Бельгії було постановлено, що "у демократичному суспільстві, яке визнається цією Конвенцією, право на справедливе відправлення правосуддя займає таке важливе місце, що обмежене тлумачення пункту першого статті 6 не відповідало б цілям та змісту цього положення".

Отже, для справедливого і неупередженого розгляду справи суд повинен мати певний простір для вільного розсуду, оцінки доказів за своїм внутрішнім переконанням, основаним на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності. Відсутність такої можливості призводить до втрати судом функцій правосуддя і перетворення його на звичайну обчислювальну машину.

Викладене дає підстави порушити питання про визнання абзаців другого і третього примітки до статті 81 Кримінального кодексу України такими, що не відповідають Конституції України і Європейській конвенції з прав людини. Поряд з цим досить прийнятним вирішенням порушеної у конституційному поданні проблеми можливий, на мою думку, менш радикальний спосіб її розв'язання - шляхом тлумачення абзаців другого і третього вказаної примітки лише як орієнтира для судів щодо визначення критеріїв "великих" і "особливо великих" розмірів розкрадання державного або колективного майна. Підстави для цього, на мій погляд, дає системний аналіз названої примітки, Постанови Верховної Ради України від 7 липня 1992 року "Про порядок введення в дію і застосування Закону України "Про внесення доповнень і змін до Кримінального кодексу України, Кримінально-процесуального кодексу Української РСР і Кодексу Української РСР про адміністративні правопорушення" та частини першої статті 6 Кримінального кодексу України.

Абзаци другий і третій примітки до статті 81 Кримінального кодексу України (в редакції Закону України "Про внесення доповнень і змін до Кримінального кодексу України, Кримінально-процесуального кодексу Української РСР і Кодексу Української РСР про адміністративні правопорушення" від 7 липня 1992 року) визначають критерії "великих" і "особливо великих" розмірів розкрадання залежно від сум, що відповідно у сто і більше разів та у двісті п'ятдесят і більше разів перевищують мінімальний розмір заробітної плати, встановлений законодавством України.

Згідно з Постановою Верховної Ради України від 7 липня 1992 року, якою визначено порядок введення в дію і застосування названого Закону, розмір вчиненого розкрадання як ознака відповідного складу злочину встановлюється з урахуванням розміру мінімальної заробітної плати, передбаченого законодавством, "яке було чинним на момент закінчення або припинення злочинної діяльності". Тобто Верховна Рада України фактично дала розширене тлумачення абзаців другого і третього примітки до статті 81 Кодексу, яке, на мою думку, по суті доповнює формулювання примітки і не узгоджується з положенням частини першої статті 6 Кримінального кодексу України, відповідно до якого "злочинність і караність діяння визначаються законом, який діяв під час вчинення цього діяння". Із статті 6 випливають принаймні два висновки: перший - діяння, які є злочинами, та відповідальність за них визначаються виключно законами (це цілком відповідає положенню пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України); другий - особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності лише за вчинення діяння, передбаченого кримінальним законом, який діяв під час вчинення цього діяння.

Як вірно зазначається у мотивувальній частині Рішення Конституційного Суду України, зміна мінімального розміру заробітної плати відповідним нормативно-правовим актом не тягне за собою зміну самого кримінального закону, в даному випадку - частин четвертих статей 81, 82, 84, частини третьої статті 83, частини другої статті 86 та статті 861 Кримінального кодексу України. Інакше кажучи, незалежно від того, чи буде визначений критерій "великих" і "особливо великих" розмірів розкрадання державного або колективного майна і яким буде цей критерій, чи його не буде визначено взагалі, перелічені статті Кримінального кодексу України залишатимуться чинними до того часу, поки до них не буде внесено відповідних змін. Інші нормативні акти, тим більш підзаконні, які стають на перешкоді справедливій і неупередженій оцінці судом ступеня суспільної небезпечності вчиненого діяння, не можуть бути покладені в основу юридичної кваліфікації такого діяння та вироку суду.